Спогади про голодомор в Кульчинах (1932-1933)

Спогади І.О.Микульського

Оглядаючись в передколективізаційні часи (за НЕП), я тепер згадую як велося сільське господарство.

Селянам восени видавався кожному план до двору і підписувався гарантований державою контракт на заплановану продукцію з гарантованою оплатою по контрактній ціні. Тобто, селянинові держава гарантувала збут продукції по гарантованій ціні. Селянин мав можливість планово вести своє господарство.

Всі оформлення операцій проводилися кооперативом “Хлібороб”. Надлишок продукції селянин мав право дівати на свій розсуд, продавати чи реалізовувати в своєму господарстві для своїх потреб. Весь с/г реманент селянин отримував в “Хліборобі” за гроші в кредит.

Мій батько придбав від “Хлібороба” молотарку і обмолочував нею частину містечка. Сільське господарство процвітало. Влаштовувалися виставки досягнень. В неділю господарі зустрічалися за кухлем пива, радилися, домовлялися.
А в тридцяті роки все було зруйновано…

В містечку розкуркулили сімей двадцять. Розкуркулили і мого діда Кирила Петрука-Микульського.

Місто занепадало. Перестав працювати водяний млин. Село обходилося двома вітряками (раніше їх було вісім). В час голодомору голова сільської ради особисто ходив з виконавцями по хатах колгоспників забирав жорна і розбивав їх. Бо люди щоб спастися від голоду стригли на полі колоски і мололи зерна на жорнах…

МАШТАЛІР Серафима Григорівна, 1915 року народження, с.Кульчини, Красилівський район.

Записав Северенюк Д.Я.,
вчитель Кульчинецької ЗОШ, 27.09.2007 р.

Із раннього дитинства я залишилась сиротою. Разом із своїм братом Андрійком жила в убогій хатині, в яку після своєї смерті нам залишила мати. Брат доглядав сестру, працював у колгоспі, порався по господарству. Так і жили, діливши радість і горе. Йшли роки, я підростала, почала братові допомагати, виконувала хатню роботу та на прожиття нам не вистачало – це я бачила.

Вирішили ми з братом, що я піду служити до заможних селян, доглядати дітей, щоб прогодувати себе. Потім була праця у колгоспі на буряках, хоч сапа була більшою за мене, та я працювала справно, не відстаючи від старших жінок. Важко було мені, але я хотіла, щоб в хаті був хліб і до хліба.

Згодом брат одружився, я допомагала його сім’ї як могла, наскільки вистачало моєї сили, Братова дружина Явдокія доглядала дітей і не працювала в цей час, двійко моїх племінників росли веселими та кумедними, Хлопчикові Грицькові було вже 4 роки, дівчинці Вірі -2. Я так любила з ними гратися, коли приходила вечері з роботи, в них бачила свою радість і розраду. Та не довго судилось мені радіти бо з кожним днем у хаті не було, що їсти, заробленого мною і братом зерна вистачало лише на кілька місяців. Не мала моя сім’я корови, яка могла б нас підтримати. У хаті залишилась тільки вода і сіль. Підступала голодна смерть.

Через кілька тижнів діти виснажились та почали пухнути. Тоді я знову пішла до людей, щоб заробити кружку молока, чи декілька цибулин. А коли приносила зароблений гостинець, то його не вистачало нагодувати навіть дітей. Брат та його дружина не мали сил, ноги у них були опухлі. Як мені важко згадувати їхні очі, що так сумно дивилися крізь маленьке віконце хатини на білий світ.

Одного літнього ранку вийшла я у садок і почула, як солодко пахне липа, піду я нарву квіточок, думаю, та зварю дітям чаю. Хоч і важко було мені вибиратися на дерево, бо ноги мої теж опухлі були та вибралась я швидко. Рву цвіт липи і так тішусь як дитина мала, і пахне мені та липа, як ніколи ще не пахла. Коли раптом чую плач, хтось так плаче, що не в силі я цього слухати.

Опустилась я з дерева, йду на той плач. Та це ж мого брата дружина Явдокія лежить в сінях і відхлипує: “Чого ти плачеш питаю?” Вона нічого мені не відповіла, тільки підняла спідницю, і тут я завмерла від страху. По її ногах повзли черв’яки, швидко ховаючись далі під спідницю. Через кілька днів братова дружина померла.

В лікарню потрапив і мій брат Андрій. Провідаю його хоч перед смертю. Випросила у добрих людей молока та пішла до нього. Брат так зрадів коли побачив мене і ледь чутним голосом каже: “Це ти, сестричко, прийшла мене нагодувати, що ж ти принесла, ти сама голодна ледь на ногах стоїш”. А я йому: “Я хочу тебе нагодувати, бо ти і матір і батька мені замінив”. – “Не врятуєш ти мене, я вже їсти не хочу”.- “Я молока тобі принесла, хоч вуста твої змочу”. – “Ні випий сама, бо я не можу. Знаєш ти мені сьогодні снилась. Що жнемо ми обоє жито, коли я оглянувся назад, то за тобою копи стояли, а за мною нічого не було. Ти будеш жити, а я покину вас. Гіркі сльози текли по моїх і братових очах.” Після того я вже не бачила його ясних очей, закрилися вони назавжди.

В хаті залишились голодні братові діти, та я, що ходила мов тінь, вгасаючи з кожним днем. Весняне сонце пригрівало, розквітали квіти, але це нас зовсім не тішило. “Боже, невже це кінець. Спаси нас, Господи, змилуйся над нами”, — просила я в Бога порятунку. Та не судилося — не довго прожили братові діточки. Першим помер Гриць, потім маленька Вірочка. Самій прийшлося їх ховати, самій гірко оплакувати, бо більше не було кому. Так не стало моєї родини, моєї сім’ї. Залишилася тільки я, пройшовши пекло 1933 року. Залишилися у пам’яті незабутні спогади, наче страшний сон… В ті страшні роки голодомору я дещо пам’ятаю. Я пам’ятаю, як мій старший брат з сусідським хлопцем садили мене на вікні, щоб я дивилася чи не йде хазяїн з того городу, на який вони пішли щіпати колоски. Колоски ховали за пазуху і прибігали додому, теребили ці колоски і їли їх.

Мама ходила на роботу, їм давали скибочку хліба і якусь там барбалюху. Мама рідину випивала, а хліб приносила додому нам по курінчику давала. Одного разу нас поділила, а курінчик заховала в скриню на ранок. А брат вночі встав пішов до скрині і почав її відкривати. Мама почула і дуже злякалась, щоб кришка не забила його. Тоді вона встала і віддала йому той хліб і дуже плакала.

Пам’ятаю, що чоловік зайшов до хати попросити їсти, але ще не переступивши поріг помер. А мама несла вже йому якусь варену кропиву. У кого була корова, то були врятовані. Їли кінське м’ясо. Колгоспний кінь здихав, його вивозили на поле, а люди їли того коня. Почалася колективізація, позабирали у людей коней, вози, зерно, забрали все, що було. Почався страшний голод.

Фото: Микола Пекарський

Джерела

• Національна книга пам’яті жертв голодомору в Україні, розділ 2, Хмельницька область, ст.514-515
• Д.Я.Северенюк, «Кульчини (історія села з найдавніших часів до початку XXI століття)», ст.88-89