«ХЛОПЦІ МЕНІ КРИЧАЛИ: “РОЗКАЗУЙ НАМ ІСТОРІЇ, НЕ МОВЧИ!”», — СПОГАДИ КАПЕЛАНА З БОЇВ У ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТІ

Він пішов на війну з Біблією у руках, а повернувся з пораненням. У Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова від позаминулого тижня перебуває капелан Олександр ПАСТУХ. Його привезли з Донецького аеропорту 14-го січня. У служителя — осколкові поранення голови та ключиці. Я зустрілася з ним напередодні операції. Олександр був у чудовому настрої та погодився розповісти свою історію.

— Олександре, як Ви стали капеланом?

— Я з Одеси, служу у Християнській реформаторській церкві Прославлення. На війну я не збирався, але в серпні минулого року зрозумів — маю бути там. Спершу я поїхав до Києва, там діє організація “Батальйон військових капеланів”. Я привіз усі необхідні папери, пройшов співбесіду і був допущений до капеланського служіння.

— А коли Ви вирушили до зони АТО?

— 19-го грудня минулого року я вже був там. Спочатку перебував у селі Водяне (Ясинуватський р-н, Донецька обл.). Але я знав, що кінцевою точкою мого перебування буде “гаряча” передова. Тому напередодні Нового року я вже був в аеропорту, на його вишці.

— Тобто ви два тижні провели в аеропорту під обстрілами? Не було бажання покинути смертельну зону?

— Ні. Я був з 22-ма бійцями. Я до них так звик (посміхається). Ми всі спали на підлозі — у спальниках, на карематах. Там дуже тяжкі умови — взагалі неможливо зігрітися. Але я терпів.

— А що Ви робили, коли хлопці заступали на бойові завдання?

— Теж був поруч з ними — не ховався. Переважно я молився. Якщо треба було щось подати — подавав. Навіть якщо треба було заряджати патрони — заряджав. Але не стріляв. Капелани не мають на це права.

— Тобто Ви були повноцінною військовою одиницею, хоч і не бойовою?

— Так. У нас в компанії був лікар — я ї йому допомагав. А ще ми разом зводили барикади, укріплювали позицію. (Олександр замислився. Він знає тепер, що тої “вишки” вже немає).

— А в чому полягала Ваша духовна робота?

— Це все ж моя основна зайнятість була там. Кожного дня ми намагалися збиратися на молитву. Потім я розповідав хлопцям біблійні історії. Ми їх обговорювали. І далі — знову молитва.

— Як бійці сприймали те, що Ви — протестантський служитель?

— Нормально. Ми ж християни! Я говорив з ними на міжконфесійні теми.

— Як Ви знали, що потрібні там хлопцям?

— Я бачив, що після наших розмов у бійців піднімався моральний дух. Розумієте, вони знаходяться там у стані напруги та агресії — по них стріляють, вони відбиваються. Це дуже виснажує. Слово Боже дуже сильно “вирівнює” їхній настрій, робить мудрими та виваженими. Наша армія у зоні АТО — на позиціях захисту. Хлопці не хочуть вбивати, але мусять відповідати. Вони лише захищають свою землю, свою Україну. Я їх дуже полюбив!

Нашу розмову перебиває медсестра — Олександру треба здати аналізи. Сьогодні запланована операція на ключиці.

Пацієнт повертається, показує на травму.

— Це мені нагадування про Старий Новий рік. Все сталося 13-го січня. З 8-ї години ранку нас почали атакувати з танків. А хлопці не могли відповісти, бо не було важкої техніки. Стріляли звідусіль. Один зі снарядів влетів в бетонну стіну і нас просто привалило. Чоловік вісім нас було. Я отримав осколкові поранення. І хлопці теж. Я втрачав свідомість. Повертався до тями, бо хлопці мені кричали: “Розказуй нам історії, не мовчи!”. І я розказував. І ми всі плакали, поки чекали евакуації. Далі я опинився тут, в Дніпропетровську.

У мирному житті в Олександра Пастуха близьких родичів не залишилося. Він спокійно розповідає про те, що довгих 12-ть років був наркоманом. До вільного життя його повернула церква. І Олександр теж обіцяє повернутися — капеланом до зони АТО.

В одній палаті з капеланом перебуває боєць Олег ВИСОЧАНСЬКИЙ. Він в.о. командира 9 роти 3 батальйону 80 окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України. Львів’янин декілька днів пробув на позиції у вишці аеропорту. А вже 16-го січня опинився в операційній Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова з осколковим пораненням голови.

Ось що Олег розповідає про своє перебування в АТО.

— Я три тижні пробув в Пісках на Донеччині. Ми там виконували завдання, пов’язані з доставками в аеропорт. Коли стало гаряче, нас оформили у зведений підрозділ. Я був призначений командиром і поїхав в аеропорт. І там зустрів капелана Олександра.

— А до того Ви зустрічали капеланів в інших місцях дислокації?

— Так. До нас в Костянтинівці (Донецька обл.), на місце нашої дислокації, приходив місцевий греко-католицький священик отець Віталій. У нього було відведене місце на першому поверсі — зі столиком і всім для відправлення Служби Божої. Я сам сповідався в нього — це потрібно було. Не кожен боєць може відкритися перед іншими. А перед отцем — легше.

— Капелан Олександр розповідав, що він і фізично вам допомагав в аеропорту.

— Так, він ходив на чергування, дивився в тепловізор. Все, що робилося у підрозділі — він у всьому брав участь. Єдине, чого він не робив — не стріляв зі зброї.

— А чи були у вас докори сумління через те, що вам доводилося стріляти і влучати у противника?

— Ні. Тоді, коли ми стоїмо по різні сторони і там є ворог — жалості немає. Вже, звичайно, як в полон потрапляють — немічні та поранені, то добивати неправильно. А коли йде повноцінний бій, противник знає, чого він прийшов. Потім має бути милосердя…до тих, хто заслужив. Бо є такі кати, які заслуговують тільки смерті.

— Чи важливо, щоб капелан був з бійцями на фронті?

— Це потрібно і все. Не зараз це придумано, а ще у війни минулого століття. Люди потрапляють у ситуацію, коли все починає вибухати, свистіти, літати. І хочеться якогось доброго слова, заспокоєння. Хочеться звернутися до чогось патріотичного чи духовного. А Україна — духовна держава.

— Якої конфесії має бути капелан?

— Будь-якої, але християнської. Олександр молився по-своєму, але це було по-християнськи. Я навіть чув, що до хлопців приходили священики з УПЦ (МП). Це все людський фактор.

Операцію Олегові зробили в день поранення — 16-го січня. Зараз він чекає повернення додому, де буде видужувати. Боєць каже, якщо дозволить здоров’я — знову повернеться до армії, аби там зустріти завершення війни.

Відео: