«ХЛОПЦІ МЕНІ КРИЧАЛИ: “РОЗКАЗУЙ НАМ ІСТОРІЇ, НЕ МОВЧИ!”», — СПОГАДИ КАПЕЛАНА З БОЇВ У ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТІ

Він пішов на війну з Біблією у руках, а повернувся з пораненням. У Дніпропетровській обласній лікарні імені Мечникова від позаминулого тижня перебуває капелан Олександр ПАСТУХ. Його привезли з Донецького аеропорту 14-го січня. У служителя — осколкові поранення голови та ключиці. Я зустрілася з ним напередодні операції. Олександр був у чудовому настрої та погодився розповісти свою історію.

olexand_pastuh— Олександре, як Ви стали капеланом?

— Я з Одеси, служу у Християнській реформаторській церкві Прославлення. На війну я не збирався, але в серпні минулого року зрозумів — маю бути там. Спершу я поїхав до Києва, там діє організація “Батальйон військових капеланів”. Я привіз усі необхідні папери, пройшов співбесіду і був допущений до капеланського служіння.

— А коли Ви вирушили до зони АТО?

— 19-го грудня минулого року я вже був там. Спочатку перебував у селі Водяне (Ясинуватський р-н, Донецька обл.). Але я знав, що кінцевою точкою мого перебування буде “гаряча” передова. Тому напередодні Нового року я вже був в аеропорту, на його вишці.

— Тобто ви два тижні провели в аеропорту під обстрілами? Не було бажання покинути смертельну зону?

— Ні. Я був з 22-ма бійцями. Я до них так звик (посміхається). Ми всі спали на підлозі — у спальниках, на карематах. Там дуже тяжкі умови — взагалі неможливо зігрітися. Але я терпів.

— А що Ви робили, коли хлопці заступали на бойові завдання?

— Теж був поруч з ними — не ховався. Переважно я молився. Якщо треба було щось подати — подавав. Навіть якщо треба було заряджати патрони — заряджав. Але не стріляв. Капелани не мають на це права.

— Тобто Ви були повноцінною військовою одиницею, хоч і не бойовою?

— Так. У нас в компанії був лікар — я ї йому допомагав. А ще ми разом зводили барикади, укріплювали позицію. (Олександр замислився. Він знає тепер, що тої “вишки” вже немає).

— А в чому полягала Ваша духовна робота?

— Це все ж моя основна зайнятість була там. Кожного дня ми намагалися збиратися на молитву. Потім я розповідав хлопцям біблійні історії. Ми їх обговорювали. І далі — знову молитва.

— Як бійці сприймали те, що Ви — протестантський служитель?

— Нормально. Ми ж християни! Я говорив з ними на міжконфесійні теми.

— Як Ви знали, що потрібні там хлопцям?

— Я бачив, що після наших розмов у бійців піднімався моральний дух. Розумієте, вони знаходяться там у стані напруги та агресії — по них стріляють, вони відбиваються. Це дуже виснажує. Слово Боже дуже сильно “вирівнює” їхній настрій, робить мудрими та виваженими. Наша армія у зоні АТО — на позиціях захисту. Хлопці не хочуть вбивати, але мусять відповідати. Вони лише захищають свою землю, свою Україну. Я їх дуже полюбив!

Нашу розмову перебиває медсестра — Олександру треба здати аналізи. Сьогодні запланована операція на ключиці.

Пацієнт повертається, показує на травму.

— Це мені нагадування про Старий Новий рік. Все сталося 13-го січня. З 8-ї години ранку нас почали атакувати з танків. А хлопці не могли відповісти, бо не було важкої техніки. Стріляли звідусіль. Один зі снарядів влетів в бетонну стіну і нас просто привалило. Чоловік вісім нас було. Я отримав осколкові поранення. І хлопці теж. Я втрачав свідомість. Повертався до тями, бо хлопці мені кричали: “Розказуй нам історії, не мовчи!”. І я розказував. І ми всі плакали, поки чекали евакуації. Далі я опинився тут, в Дніпропетровську.

У мирному житті в Олександра Пастуха близьких родичів не залишилося. Він спокійно розповідає про те, що довгих 12-ть років був наркоманом. До вільного життя його повернула церква. І Олександр теж обіцяє повернутися — капеланом до зони АТО.

oleg_visochВ одній палаті з капеланом перебуває боєць Олег ВИСОЧАНСЬКИЙ. Він в.о. командира 9 роти 3 батальйону 80 окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України. Львів’янин декілька днів пробув на позиції у вишці аеропорту. А вже 16-го січня опинився в операційній Дніпропетровської обласної лікарні імені Мечникова з осколковим пораненням голови.

Ось що Олег розповідає про своє перебування в АТО.

— Я три тижні пробув в Пісках на Донеччині. Ми там виконували завдання, пов’язані з доставками в аеропорт. Коли стало гаряче, нас оформили у зведений підрозділ. Я був призначений командиром і поїхав в аеропорт. І там зустрів капелана Олександра.

— А до того Ви зустрічали капеланів в інших місцях дислокації?

— Так. До нас в Костянтинівці (Донецька обл.), на місце нашої дислокації, приходив місцевий греко-католицький священик отець Віталій. У нього було відведене місце на першому поверсі — зі столиком і всім для відправлення Служби Божої. Я сам сповідався в нього — це потрібно було. Не кожен боєць може відкритися перед іншими. А перед отцем — легше.

— Капелан Олександр розповідав, що він і фізично вам допомагав в аеропорту.

— Так, він ходив на чергування, дивився в тепловізор. Все, що робилося у підрозділі — він у всьому брав участь. Єдине, чого він не робив — не стріляв зі зброї.

— А чи були у вас докори сумління через те, що вам доводилося стріляти і влучати у противника?

— Ні. Тоді, коли ми стоїмо по різні сторони і там є ворог — жалості немає. Вже, звичайно, як в полон потрапляють — немічні та поранені, то добивати неправильно. А коли йде повноцінний бій, противник знає, чого він прийшов. Потім має бути милосердя…до тих, хто заслужив. Бо є такі кати, які заслуговують тільки смерті.

— Чи важливо, щоб капелан був з бійцями на фронті?

— Це потрібно і все. Не зараз це придумано, а ще у війни минулого століття. Люди потрапляють у ситуацію, коли все починає вибухати, свистіти, літати. І хочеться якогось доброго слова, заспокоєння. Хочеться звернутися до чогось патріотичного чи духовного. А Україна — духовна держава.

— Якої конфесії має бути капелан?

— Будь-якої, але християнської. Олександр молився по-своєму, але це було по-християнськи. Я навіть чув, що до хлопців приходили священики з УПЦ (МП). Це все людський фактор.

Операцію Олегові зробили в день поранення — 16-го січня. Зараз він чекає повернення додому, де буде видужувати. Боєць каже, якщо дозволить здоров’я — знову повернеться до армії, аби там зустріти завершення війни.

Відео:

Вам нравится сайт Красилов Еврейский?

Вы можете помочь развитию проекта. Я хочу помочь!

Share on facebook
Share on twitter
Share on vk
Share on odnoklassniki
Share on email
Share on print
Рекомендуем прочитать

Оставьте комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *