Відкриті архіви радянських спецслужб: питання та відповіді

Україна відкриває доступ до документів тоталітарного комуністичного режиму, користуючись успішним досвідом європейських країн.

Генеральний секретар Ради Європи (2004-2009) Террі Девіс називає відкриття доступу до архівних документів одним із засобів запобігання міжкультурних й міжрелігійних конфліктів і зміцнення соціальних зв’язків.

У Європейському Союзі перший міжурядовий стандарт, що регулює архівну політику й практику, був ухвалений півтора десятиліття тому.

Україна також рухається до унормування архівної політики щодо матеріалів колишніх режимів. 9 квітня цього року Верховна Рада ухвалила законопроект №2540 “Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років”.

За новим законом усі архіви радянських репресивних органів будуть відкриті. Сучасні силовики позбудуться зв’язку з радянськими репресивними органами.

Встановлюється європейський принцип, за яким закон може обмежувати доступ до інформації, але не до документа; відповідальність за поширення інформації нестиме той, хто її оприлюднив, а не архівіст.

Усі архівні документи репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років повинні бути передані до Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті (ГДА УІНП).

Схожі архіви є в Німеччині, Румунії, Угорщині, Литві, Латвії, Естонії та інших країнах. Зупинімось детальніше на трьох прикладах – чеському, словацькому та польському.

У Чехії 8 червня 2007 року було засновано два державних органи – Інститут дослідження тоталітарних режимів та Архів органів безпеки. Цей другий отримав спеціальний статус у мережі публічних державних архівів.

З 1 лютого 2008 року Архів взяв відповідальність за архівні матеріали і документи, надані Міністерством внутрішніх справ, Міністерством оборони (в тому числі військовою розвідкою), Міністерством юстиції, Управлінням зовнішніх зв’язків та інформації та Службою інформаційної безпеки.

Лише за шість місяців було вирішено питання залучення матеріальних і нематеріальних ресурсів, набору працівників, перенесення архівних матеріалів та організації інформаційних систем.

Завдяки загальній інвентаризації матеріали окремих колекцій поступово переглядаються та уточнюються, тому після її завершення буде відома остаточна кількість архівних колекцій і їх точний обсяг.

У Словаччині Інститут національної пам’яті (ÚPN) заснований за законом “Про доступ до документів, пов’язаних із діяльністю служб державної безпеки в 1939—1989 роках…” 2002 року.

Архівний підрозділ ÚPN заснований у липні 2003 року та отримав документи від спецслужб та правоохоронних органів до 2005 року.

У Польщі процес збирання документів розпочався 2000 року. Власне Законом, що передбачав передачу документів було визначено час – 6о днів, однак у зв’язку із великим масивом матеріалів процес тривав дещо довше.

Активна фаза цього процесу тривала до 2003-го, хоча аж до сьогодні до архівного підрозділу Інституту національної пам’яті надходять нові матеріали.

До кінця 2012 року було зібрано понад 90 тисяч погонних метрів матеріалів. Третину становлять матеріали Бюро розкриття та архівації документів (BUiAD) у Варшаві, дві третини – матеріали Окружних бюро розкриття та архівації документів (OBUiAD) та місцевих бюро.

Отже, ухвалений Верховною Радою України закон заснований на успішній європейській практиці.

Проте звістка про відкриття доступу до архівів радянської доби породила низку міфів і безпідставних побоювань. Спробуємо відповісти на найпоширеніші з них.

Чи перестануть існувати галузеві державні архіви Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ та Служби зовнішньої розвідки?

Не перестануть.

Закон передбачає виведення з-під відома сучасних спецслужб та правоохоронних органів та передачу до Галузевого державного архіву лише історичних документів радянського тоталітарного режиму.

Архіви періоду незалежності (з 1991 року) залишаться у спецслужбах і правоохоронних органах і поповнюватимуться новими матеріалами.

Чи заберуть документи з обласних і центральних державних архівів до Києва? Чи буде можливість досліджувати матеріали в регіонах?

До ГДА УІНП будуть передані матеріали з архівів СБУ, МВС та СЗРУ, а також порівняно невеликі фонди з архівів Міністерства оборони, Мін’юсту, органів прокуратури, пенітенціарної, прикордонної служб та судової адміністрації.

Передачі матеріалів із обласних і центральних державних архівів закон не передбачає.
Документи репресивних органів радянського періоду залишатимуться в них і надалі, однак закон спростить доступ до них.

Регіональні архіви тимчасового зберігання документів, що знаходяться в обласних управління СБУ, МВС та СЗРУ, будуть передані до УІНП.

Питання, де матиме ГДА УІНП регіональні філії зараз опрацьовується на рівні Кабінету Міністрів.

Успішність такої моделі підтверджує польський досвід: наприклад, Бюро доступу та архівації документів у Варшаві – архівний підрозділ Інституту національної пам’яті, який разом із одинадцятьма регіональними відділеннями входить до структури департаментів ІНП.

Регіональні бюро знаходяться у Білостоці, Гданську, Катовіце, Кракові, Любліні, Лодзі, Познані, Жешові, Щеціні, Варшаві та Вроцлаві.

Архівні підрозділи включають також чотири місцевих бюро, які мають свої власні архіви, та знаходяться у Бидгощі, Кєльце, Ольштині та Радомі.

Чому не можна передати до головного архіву лише електронні копії, а оригінали залишити на місцях?

Важливо забезпечити громадянам доступ до оригіналів документів. Філософія закону в тому, що вони не повинні зберігатися в режимних приміщеннях архівів сучасних спецслужб та МВС, які не мають функцій досліджувати минуле.

Закон передбачає створення цифрових копій документів, але обсяги матеріалів є дуже великими. Це — роки роботи, вона буде проведена.

Станом на сьогодні передача та оцифровування мають відбуватися як паралельні процеси.

Чи доведеться закривати доступ до архівів на час передачі фондів?

Європейська практика свідчить, що необхідності в закритті архівів, що унеможливило б роботу дослідників і розгляд соціально-правових звернень, немає.

Трохи більш ніж півроку пішло в Чехії на те, щоб передати понад 16 тисяч метрів архівних полиць, не закриваючи доступу до них.

Чи може перевезення архівів спричинити невідповідність справ до науково-довідкового апарату?

Закон передбачає передачу архівних фондів разом із науково-довідковим апаратом: підсобними та тематичними картотеками, журналами, каталогами тощо.

Водночас в архівах вже кілька років здійснюється архівно-пошуковий проект “Український мартиролог ХХ століття”, що передбачає внесення до загальноукраїнської бази даних відомостей про осіб, які були засуджені радянськими спецслужбами та при передачі стане додатковим довідковим апаратом.

Чи залишаться засекреченими відомості про агентів радянських спецслужб?

Ні.

Стаття 8 Закону України “Про державну таємницю” відносить до державної таємниці відомості про особовий склад; засоби, зміст, плани залучення до співпраці на конфіденційній основі органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Вичерпний перелік таких органів визначений Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”. Органів ЧК, НКВД, НКГБ, МГБ, КГБ і тому подібних репресивних органів радянської доби в ньому немає.

Тож засекречування документів радянських органів безпеки є неправомірним та неприпустимим.

“Знання про минуле є одним з культурних прав людини. Історичні джерела дозволяють нам сформувати більш об’єктивне бачення минулого, й таким чином допоможуть нам краще розуміти сьогодення й приймати обґрунтовані рішення в майбутньому.

Завдяки цьому стане складніше маніпулювати історією й використовувати необґрунтовані забобони для розпалення ворожнечі між народами”, – вважає Террі Девіс.

Досвід Європейського Союзу допоможе Україні вирішити цю важливу проблему.

Володимир Бірчак
історик, заступник директора Галузевого державного архіву Служби безпеки України.