Велика рідня. Фаїна Грубер

Часто пам’ять повертає мене до подій 40-річної давності. Родом я з Кузьмина Красилівського району. Вчителювала у Старокостянтинові. Тут і застала мене війна. Через тяжку хворобу батька і племінника не встигла евакуюватися. Зупинилась у Кузьмині з батьками та сестрою з малими дітьми. Не встигла я оглянутися, як ворог окупував село. Почалися облави…

З першого дня фашистських окупантів я вдома не ночувала. В лютому 1942 року нас вигнали в Красилів, у гетто. Надворі – тріскучий мороз, вітер. З раннього ранку до ночі тримали біля управи. До хати вже не мали повертатися. За це розстріл. Мені вдалося перебратися через колючу загорожу. Побігла у Кузьмин просити людей їжу дітям. Мене зловили сільські поліцаї.

Дякуючи добрим людям, все ж вдалося вирватись на волю. І допомогали, хто як міг. Особливо Дар’я Арсенівна Ковбасюк (нині вона – ветеран колгоспної праці, на пенсіїї, проживає у Воронківцях з дочкою). У її хліві, що знаходився ближче до річки, я ховалась.

Та все ж поліцаї натрапили на мій слід. Вісім разів я була у колі смертників. Нарешті, вдалося вирватися з ями, де лежали вбиті рідні, близькі. Вночі добралась до рятівного хліва. Дар’я Арсенівна мене одягнула, дала окраєць хліба, і я пішла до подружжя Мартинюків, у яких знімала колись куток. Вони мене впізнали по голосу і тут же повели на горище, бо в хаті мешкали німці, які ось-ось мали прийти. Ф.П.Мартинюк і Антоніна Пилипівна запевняли, що все зроблять, аби я не потрапила в німецьку петлю. Та жити під одним дахом з фашистами було небезпечно не лише для мене.

І я тут пригадала сім’ю Кізюнів, з якою дружила колись. Наступного дня Антоніна Пилипівна повела до них. Сім’я Кізюнів прийняла мене, як рідну. Вони мешкали в Старокостянтинові на заслучі. Брат Ольги Василівни Єфрем Власович Василишин дістав бланк німецького документа, підробив печатку. Ольга Василівна відвела мене у Фотоальє, назвала своєю сестрою. Сфотографувалась. Вийшли з нею з приміщення і розійшлися.

Я подалась до Єфрема Власовича, який проживав недалеко від Фотоательє. Але на мосту поліцаї. Вони перевіряють документи. Теща Єфрема Власовича Марія Касянівна Голуб наповнила два кошики картоплею. Знайшла для обох нас довгі спідниці. Ми по самі очі напнули хустки і вирушили в дорогу. Фашисти не звернули на нас уваги. 12-річний син Кізюнів Толя кожного разу приносив мені новини, весь час пильнував, щоб я не потрапила в фашистську пастку.

Та ось документ готовий. Ольга Василівна дала мені псевдонім Савчук Ганна Михайлівна. Але необхідно мати довідку, яка свідчила б, що я дійсно Савчук. Пригадала ще одних довоєнних друзів – сім’ю Костушевичів. Ми з Марією Дмитрівною працювали разом три роки і дружили. Її чоловік Сергій Васильович працював тоді директором школи. Він і написав довідку, що Савчук Г.М. була техпрацівницею перед війною. Я в них переночувала.

Ледь розвиднилося, Марія Дмитрівна дала шматок хліба, провела через німецький міст аж до хати Кізюнів. Ольга Василівна набрала кошик з продуктами і вивела на Остропільський шлях. Там і розсталися з нею. Я пішла на Житомир. Дороги не знала. Доводилось ночувати в лісі, в копицях сіна. Якось лягла у полі, підклавши кошик під голову, і задрімала. Раптом чую голоси. Хлопчики вертались з худобою додому. Кажуть: “Тітко, не лежіть тут! Село близько, фашистів зараз немає, заведемо в хату, переночуєте.”

…Незабаром я потрапила в с.Рея Бердичівського району Житомирської області. Прийняв мене в свою сім’ю, житель Павло Семенович Горчаков (зовсім до того незнайомий). У нього було четверо дітей, а я тяжко захворіла. Павло Семенович привозив фельдшера з сусіднього села. Антоніна Сидорівна ставила банки, давала ліки, годувала. Діти – Анатолій, Зіна, Борис, Клава не відходили від мене. Я видужала. Павло Семенович зв’язав мене з підпільниками, що жили на хуторі Білоцерківка. Я стала зв’язковою…

Про діяльність у підпіллі не описую. Не про те нині мова. Зупинюсь лише на одному епізоді.

– Жила я в смі’ї Стельниковича. Він “керував” німецьким радгоспом. У кінці 1943 року був наказ всім евакуюватись з німцями. Потрібно було негайно все із складу вивезти в ліс. Прибув партизанський обоз. Ми все навантажили. Стельникович як підпільник пішов у ліс з партизанами. Сім’ю забрав у Руськи Пилипи. Я, як зв’язкова, повинна була залишитись на місці. Тільки обоз від’їхав, до мене зайшов названий батько (так я називала Павла Семеновича Горчакова). Побачив мої “запаси ” і повернувся додому. Цього ж дня його сини підлітки Анатолій і Борис привезли мені мішок боршна, заготовили паливо. Це теж незабутнє…

Через усе життя несу у серці вдячність цим скромним людям, справжнім патріотам, інтернаціоналстам , завдяки котрим вижила, внесла свою посильну частку у перемогу над загарбниками.

Мої рятівники стали для мене найближчими, найріднішими людьми.

Г.Грубер

Вчителька-пенсіонерка
м.Старокостянтинів.

Надруковано 28 липня 1982 р. в газеті “Радянське Поділля”