Гіркі спогади мої. Фаїна Грубер

Війна. Що може бути жорстокішого і страшнішого? Це кров і смерть, безмежні страждання і забране здоров’я… понівечені людські долі і масове сирітство… Якраз 50 років, як я находилась в гетто м.Красилова Хмельницької області. Родом я з с.Кузьмина Красилівського району. Війна мене застала в Ст.Костянтинові. Я прийшла в Кузьмин забрати сім’ю для евакуації через хворобу батька і племінника я не встигла евакуюватися. Зупинилася в Кузьмині з батьками та сестрою з малими дітьми. Швагро пішов на фронт з першого дня війни.

8 липня 1941 р. ворог окупував село. Почалися облави, постріли, смерть.. З першого дня приходу німців я вдома не ночувала… Та то ще було нічого.

А ось настало 15 лютого 1942 р. Був сильний морозний вітряний день. Нас оточили, все майно позабирали в управу, вигнали з будинків, не дали вдягнутися. Через 5 хвилин ми вже були невільні зайти туди назад.

Напівроздягнених з малими дітьми нас тримали до ночі. А потім вивезли в Красилів у гетто. Скинули в зруйнований коридор без вікон і дверей. Все навкого за колючим дротом. Не можна було дивитись на муки дітей. Рано нас пустив бувший мешканець с.Кузьмина в кімнату. 54 чоловіка з малими дітьми ввійшло туди. По черзі присідали, щоб дати ногам трохи спочити. Через кілька днів завелись хвороби, смерть. Вмирали діти, старики. Але ми заздрили вмерлим, що більше не мучитися. Ми знали, що нам смерть. Але в Перемогу вірили… Проданець-поліцай Ткачук сильно збивав людей.

Вісім разів я була в колі смертників. Мені вдалось перебратись через колючу загорожу. Побігла в Кузьмин просити їжу в людей сестриним дітям. Мене зловили сільські запроданці-поліцаї, били від бані до управи гумовою нагайкою. Місце цілого на тілі не було. Хотіли публічно повісити. Дякуючи добрим людям, мені вдалося вирватись. Це довго розповідати з усіма подробицями… Та й важко. Не вірю сама, що це змогла пережити. Першу руку допомоги подала просто колгоспниця Дар’я Арсенівна Ковбасюк (в той час, коли інші багатші гнали з хати…. “Вийди, не смерди жидом”…) Зараз вона на пенсії, їй 91 рік, хворіє.

У її хліві, що знаходився ближче до річки, я ховалася при нагоді… Сестру повели на смерть раніше. Її синок (*** років) біг за нею. Його схопили, розірвали живого, й реготали. Менший синок (9 місяців) ссав мій язик, коли я більше не мала, що йому дати… Нарешті повели і нас на розстріл, але куля мене обминула. Не пам’ятаю, як я вирвалась з ями, де лежали рідні і близькі.

Я була непритомна. Коли очнулась, то згадала все. Мене Бог “проводив” до рятівного хліва. Дар’я Арсенівна як завжди з’явилась в хлів, як глянула на мене то жах охватив. Вона мене одягнула по-кузьминському, підлікувала, навчила українським звичаям, дала окраєць хліба і я пішла в Старокостянтиніський р-н у Баглаї, де в тридцятих роках вчителювала. Не встигла вибратись з Кузьмина, як мене наздогнали знов місцеві поліцаї. Один з них, що хотів мене публічно повісити.

Він хотів одержати 10 тисяч карбованців і цінні подарунки. Таке оголошення було в пресі. Після всіх допросів я зрозуміла, що попала в пастку. Я випрямилась і запропонувала вести мене в управу. Другий поліцай його покликав у сторону, довго з ним розмишляв. Нарешті він повернувся до мене і каже: “Іди, хоча тебе, всерівно уб’ють”. Я йому кажу: “Хай уб’ють, аби не ти” (Він до війни дружив з моїм батьком).
Тепер не знаю хто я…

В Баглаях направилась до подружжя Мартинюків у яких знімала колись куток. Вони мене упізнали по голосу і тут же повели на горище, бо в хаті мешкали німці, які ось-ось мали прийти…

Ковбасюк, подружжя Мартинюків (Федір Петровчи, Антоніна Філімонівна), Петро Сафонович Кізюн і Ольга Василівна, Анатолій Петрович (підліток), Василишин Єфрем Власович, його теща Голуб Марія Касьяніна, Сава Кирилович Чайка, Костушевіч Марія Дмитрівна і Сергій Васильович… Цим людям я зобов’язана, що вижила. На жаль пішли вони із життя. Залишилась одна Ковбасюк Д. (91 р.) і прийомний племінник Кізюн А.П.

“Коли підроблений докуент на ім’я Савчук Ганна Михайліна був готовий, Ольга Власівна Кізюн дала кошик з продуктами і вивела на Остропільський шлях. Так і розсталися з нею.

Я йшла на Житомир. Дороги не знала. Доводилось ночувати в лісі, на полі… Незабаром потрапила в Бердичівський район. Ледве вже переступала ногами… Прийняв мене в свою сім’ю Горчаков Павло Семенович (зовсім до того незнайомий). У нього своїх четверо дітей. Я стала п’ятою.

Тяжко захворіла, вже просила смерть сама. Він привозив фельдшера з сусіднього села. Антоніна Сидорівна його жінка – двічі ставила мені банки. Діти не відходили від мене. І виходили мене…

Павло Семенович мав зв’язок з членом Житомирського обласного підпільного комітету по боротьбі з фашистами Дмитром Кіндратовичем Стельниковичем. Перед від’їздом на хутір Білоцерківка Антоніна Сидоріна (моя прийомна мати) пошила мені спідницю, блузку, дала буханець хліба, поцілувала і сказала “Дочко, дивися, якщо щось не так – вертайся додому. Двері відкриті для тебе.”

Це назабутнє… В найтяжчі хвилини я мала змогу до них забігати. Жила в сім’ї Стельниковича. Він входив в підпільну трійку, якою керував Кощук Ф.І. (Воронов Анатолій Сергійович), Бондаренко Д.М. В підпільну трійку входила і я. Я стала зв’язковою. Мені помогло те, що я володіла німецькою мовою… Стельникович керував німецьким радгоспом по дорученю комітету. Потрібно було в ліс подавати продукти. Прибув партизанський обоз. Ми все навантажили. Стельниковичу більше там не можна було залишатися. Він пішов у ліс с партизанами.

Я, як зв’язківка повинна була залишитись на місці самотня в хатинці. Тільки обоз від’їхав названий батько Горчаков П.С. (який тим помагав грузити) побачив мої “запаси”. Повернувся додому. На другий день його сини підлітки привезли мені мішок борошна, заготовили паливо. Це теж незабутнє… Тільки фронт відійшов від Бердичева на 10 км 7 лютого 1944 р. – ми відкрили школу в с.Половецькому. Я навчала 96 учнів різного віку без зошитів, підручників, вела 4-й клас, читала німецьку мову в 7 класі. Старша піонерважата, комсорг шкільної та комсомольської організації. Член Пленума РК Комсомолу. Голова шкільної комісії.

У воєних діставала газети, ночами готовила блокноти, придумувала задачі, речення тощо. За що одержала похвальну грамоту від облоно (відділ освіти в області – редакція). Завжди виступала на нарадах, ділилась досвідом. Виступала на правліннях колгоспу. Навчилась запрягати коней, об’їздила всі поля… Випускала польові газети… В 1944-45 рр. була начальником піонерського табору в с.Тереховій Бердичівського району.

З 7 лютого 1944 р. до літніх канікул всю зарплату перечисляла на фронт. Жила на одну печену картоплю без хліба і солі, бо ж вижила і зуміла взяти безпосередню участь у боротьбі з ненависним ворогом. Від усього серця, ще раз і ще раз, висловлюю всім скромним людям, живим і неживим свою глибоку подяку та пошану, за дружбу і любов, за мужність і підтримку. Ми б не перемогли, якби було по-іншому. Ми б не вистояли…

В Манівецькому лісі находяться три пам’ятника жертвам фашизму. Незабаром виповниться 50 років Бабиного яру там. Ми, я, земляки із Києва, Корман, з Каліфорнії Лопатін та ін. висловлюємо щиру подяку педколективу школи під керівництвом Гринчака Олександра Євгеновича та учнівському колективу за шефство над пам’ятниками, які знаходяться в зразковому вигляді. Ми зворушенні їхньою увагою.

Хай ніколи не повториться страхіття. Хай сонце світить усім. Хай буде мир на землі.

Ф.Шехтман-Грубер (Савчук)
пенсіонерка, колишня партизанка
м.Ст.Костянтинів

8 березня 1992 р.