Лист Фаїни Грубер Байдичу Олександру Васильовичу

Шановний, Олександр Васильович!

Ви пишите Книгу історії села Кузьмин. До Ковбасюк Д.А. треба дописати її чоловіка Ковбасюка Івана Савовича. Без його дозвілу вона не могла б стільки ризикувати життям для мого спасіння. Мабуть він присланий був від Бога, щоб вся сім’я разом зі мною залишилась в живих. Один епізод. було дуже холодно. В гетто було пізно вибратись. Рішила заночувати в хліві заритись в солому. Іван зайшов до мене запропонував перебратись до хати. Я відмовилась йти до хати, але не відходив від мене і забрав мене до хати.

Видно, хтось примітив нас і повідомив поліцая. Забула як його називали. Хата за єврейським цвинтарем; він довго після війни хворів інсультом.

Пізно ввечері цей ізверг прийшлов до них. Постукав. Я встигла залізти під ліжко поки Дар’я відкрила двері. Мабуть він мене шукав у хліві і не найшов то пішов до хати. Дар’я А. не світила. Про що говорили не знаю. Дитина заплакала. Він вимагав горілку. На щастя вона мала бутилку і відала йому. Так і пішов. Цей епізод мені весь час перед очима. Забути не можу. Цей ізверг мав мене публічно вісити, щоб другі боялись приходити в село. Мав одержати 10000 крб. і цінні подарунки. Видно, Бог йому добре заплатив за безвинну кров людей, які винні тільки за те, що народились євреями.

Було містечко. Разом з православними працювали в колгоспі. Всі дружили. Була і сінагога і церква і українська школа, і єврейська. Моя сестра старша Броня була ланковою єврейської ланки. Межувала з орденоноскою Христич Байдич. Добилася 631 ц. буряків з га. Їздила разом з орденоносками у Вінницю на з’їзд передовиків господарств. Одержала похвальну грамоту від Президії Верховної Ради України і цінні подарунки. Була депутатом сільської ради, засідатель суда в селі. На весілля з колгоспу дали телицю, продукти, одежу…

Старший брат Йосип лейтенант зв’язку погиб в 1942 р. на фронті Герой Радянського Союзу.

Меньший брат Міша служив у морфлоті в Кронштуті. Їх часть попала на мінну. 8 чоловік спаслись на шлюбці. 3 м-ці блукали на відкритому морі, харчувались морською рибкою. Їх підібрали, скелети одні. Підлікували і пустили додому на поправку. На 3-й день почалась війна…
В селі почали зразу організовуватись підпільники. Він в гетто не пішов. Знаходився в людей.
Підпільники шукали людину що володіє язиком. Я добре володіла німецькою мовою. Брат добрався в гетто мене забрати. За ним стежив проданець Ткачук (Майка). Він в Англії найшов притулок. Брат не встиг мені слово сказати (поліцай – вставка редакції) мені дав по голові. Я упала непритомна, брата забрав. Так і загинув і другий брат. Йосиф був токар, Міша був слюсар на заводі Петровського в Дніпропетровську. Батько був тесляр, мати в’язала сітки для риболовів. Батько попав в Петлюровський погром. На третій день пішли забирати трупів но батько дихав, був тяжко ранений, його відвезли в Красилів у лікарню. Довго там пролежав. Фізично більше працювати не міг. Став зашивати галоши. За це люди давали кусочки хліба. Мама поставить самовар. Ми кусочки хліба з часником, цибулею поїли, запиваємо кип’ятком з сахаріном. Таке дитинство було. Коли вчилась в Старокостянтинові, то 6 картоплин ділила на три рази. Голодувала но вчилась… Мріяла про щасливе майбутнє і ****

Знов голодна. Невістка давно безробітна, син прихований безробітний, дочка три м-ці без зарплати, вже пенсії за березень не видно. Одна радість, що пока внук в Армії в пошані, не жалується на службу. Він електрозварщик. Що після Армії його жде Бог знає. Про моє життя багато описано в “Книгу Спасеня” і можна ще більше описати. Треба за всяку ціну побудувати пам’ятник на цвинтарі. Ще постріли і плач в моїх ушах… Хай це місце нагадує всім недругам, що тут все ж жили люди теж трударі. Всі дружно жили.

На все добре Вам.

Тепер легше на душі, що поділилась з Вами.
Ми з земляком не склали руки. “Стукаємо” у всі інстанції, просимо допомогу. Пока безрезультатно. Такий час настав для всіх…

Від редакції: збережено стиль листа. Лист було написано в (березні?) 1996 році історику з Кузьмина – Байдичу Олександру Васильовичу.