Вайнер Аркадий Петрович

Двічі розстріляний

Добавлено: 20-09-2016 Изменено: 21-09-2016

Розривалися нерви і жили,
Чорний кужіль блакить заснував,
Ще коли ви йшли до могили,
Сам Господь на вас руку поклав.
Петро Савчук

Їх було семеро: батько, мати, три сестри, брат і він, Аркадій. Коли почалася війна, хлопцеві було лише чотирнадцять років. Жили вони у селі Манівці Красилівського району (нині це Хмельницька область). Звичайна єврейська сім’я, побут якої практично нічим не відрізнявся від сусідів-українців, як і всіх односельчан. Мама працювала завідувачкою птахоферми, а батько — на різних роботах. З початком окупації у липні 1941-го євреїв з трьох районів області зігнали в гетто, створеному у містечку Кульчин. Територію гетто обгородили колючим дротом, а на одяг усіх бранців причепили круглі жовті шматки матерії із синьою окантованою зіркою Давида. Умови перебування тут були неймовірно важкі. Людей під конвоєм гнали на різні важкі роботи.

Через рік, на початку літа, бранців перегнали в інше гетто, де розселили в конюшнях (мова йде про робочий табір в с.Великі Орлинці — від редакції). Та і там люди масово гинули від голоду, холоду, хвороб. Основною їжею в’язнів були кормові буряки. Іншими словами, годували, як худобу. Лише іноді давали гороховий суп. Тих, хто насмілювався самовільно вийти з-за колючого дроту, зразу ж розстрілювали. Фашисти щоранку шикували людей, робили перекличку — тих, хто не міг фізично стати у стрій, теж розстрілювали.

Працювати ж доводилося дуже важко: люди вантажили велике каміння на високі німецькі візи. Якщо ж не вдавалося камінь підняти, то його до визначеного місця штовхали вручну за 5-6 кілометрів. Іноді при навантаженні камінь падав і прибивав людей…

Ще окупанти влаштовували жорстокі розваги: визначивши кількох чоловік, змушували навантажувати віз великими каменями, потім люди тягнули цього воза за кілька кілометрів, там його розвантажували. А через півгодини відпочинку те саме каміння знову вантажили і везли назад. Ця сізіфова праця супроводжувалася реготом і глузуванням фашистів. Якщо хтось із бранців знесилювався від цього знущання, його розстрілювали…

Їх згодом перевели в інше місце, в табір, облаштований у їхньому селі Манівцях. А потім групами вивозили на розстріл. Так загинули його рідні. Аркадій же твердо вирішив: «Не піду в яму, хай краще мене вб’ють на ходу. Спробую утекти».

vajner_09052014_manevtsi

Аркадій Вайнер біля пам’ятника «Жертвам фашизму 1942 г.» (с.Манівці, Красилівський р-н, Хмельницька обл.). На цьому місці в 1942 р. було розстріляно біля 2000 євреїв. Фото: 09-05-2014

…Їх на вантажівці уже везли до місця розстрілу. Поліцай, який супроводжував їх, стояв у кутку кузова. Хлопець — поруч з ним. І в якусь мить, коли проїжджали
узліссям, піднявся і добряче штовхнув запроданця, який випав через борт. За ним вискочив Аркадій і почав тікати у напрямку ставка. Поліцаї почали стріляти і
навіть поранили у руку. Хлопця врятував очерет, в якому заховався від переслідувачів. У ньому перебув до вечора, а потім під покровом ночі пішов у село.

— Мене більше не шукали. Я дістався до оселі нашого колишнього директора школи Кирила Фадейовича. Він перев’язав мені рану, нагодував і сховав на горищі. Там я і переховувався, аж поки не загоїлася рана, — уже убілений сивиною, Аркадій Петрович не може стримати сліз. — За цей час господар дістав мені документи на ім’я Павла Івановича Музичука. Я не міг довго залишатися у свого рятівника, тож вирішив піти по селах, щоб знайти якусь роботу, аби прохарчуватися. Хлопець знайшов, здавалося б, непогану роботу — біля молотарки в одному з радгоспів та ще й возив кіньми керуючого відділком. Якось керуючий наказав відвезти у Старокостянтинів двох добряче підпилих німців і попросив непомітно вкрасти у них портфель з документами. Він так і зробив. Коли ж німці протверезіли, вони почали бити Павла-Аркадія, змушували признатися, куди подів портфель. Не дізнавшись від хлопця нічого, вирішили розстріляти. Повели до ями, де раніше була цистерна з пальним для літаків. Але й звідси спритний хлопець зумів утекти — різко ускочив у кущі поблизу ями і щодуху побіг від місця, де його мали вбити. А кулі свистіли над ним і поруч, і кожна з них могла стати фатальною. Однак лише одна легенько зачепила.

Хлопцеві вдалося і цього разу уникнути смерті. І знову знайшов притулок у добрих людей — родині Вишневих.

А в неповних сімнадцять років він пішов на фронт…

Уже через багато-багато літ Аркадій Петрович одержить листа з Ізраїлю від землячки, колишньої вчительки із Старокостянтинова Фаїни Грубер (нині покійної), яка теж перебувала в одному з ним гетто. Вона теж тоді врятувалася: кулеметна черга не зачепила її, але вона впала в яму, її завалило тілами вбитих, а вночі вилізла з цієї страшної братської могили, в якій було захоронено майже п’ять тисяч чоловік (в с.Манівці знаходиться три братські могили, де на протязі 1942 р. фашисти розстріляли близько 5 тис. євреїв — від редакції)…

Дуже важко нині згадувати ті страшні роки. Але це треба робити в ім’я пам’яті і заради того, щоб подібні жахіття більше ніколи не повторилися.

…Про це Аркадій Петрович згадує постійно І, звичайно ж, відвідує могили безневинно загиблих. Раніше, як був молодший, то частіше їздив на Хмельниччину. Рідною для нього стала також Вінниччина — з початку п’ятдесятих років його родина живе в Бершаді. Сам Аркадій Петрович, здобувши економічну освіту, двадцять років працював у системі споживчої кооперації, був головою споживчого товариства, директором заготконтори, майже два десятиліття очолював міжрайонне управління газового господарства, а після виходу на пенсію ще трохи був заступником голови війтівського господарства. І скрізь він трудився сумлінно, з повною віддачею.

Та й зараз 85-річному ветеранові не сидиться на місці. До цього його зобов’язує неспокійна посада, яку обіймає дев’ятий рік — він очолює міську раду ветеранів війни і праці, постійно буває серед людей, переймається їхніми проблемами. Предмет особливої його уваги і гордості — чудовий міський хор ветеранів.

Аркадія Петровича знаю багато років. І завжди захоплювався його енергійністю, небайдужістю, активною життєвою позицією. Можливо, саме тому на вигляд він
значно молодший, ніж записано в паспорті. Тож хай ще довго нашому землякові світить сонце, а він своїми турботами, своїм словом зігріває своїх земляків.

Федір ШЕВЧУК,
власкор «Вінниччини»
Бершадь

Джерело
Газета «Вінниччина» №35 (22677) від 9 травня 2012
ст.6

Фото: Микола Пекарський

Від редакції:

Сьогодні, Аркадій Петрович Вайнер разом з дружиною проживає в м.Хмельницькому. Через погіршення стану здоров’я він був змушений переїхати в Хмельницький і більше не очолює Раду ветеранів війни та праці в м.Бершадь. Але «сидіти вдома» — це не про нього. І хоч сили вже не ті,  він активно включився в роботу по відновленню старих пам’ятників Жертвам Голокосту в с.Манівці та с.Росолівці.

DSC_3027

На фото: Аркадій Вайнер, його рідня, голова Манівецької сільської ради Дячук Ігор, редактор сайту «Красилів Єврейський» Микола Пекарський біля пам’ятника «Жертвам фашизму 1942 г.» (с.Манівці, Красилівський р-н, Хмельницька обл.). На цьому місці в 1942 р. було розстріляно біля 2000 євреїв. Фото зроблено: 09-05-2014

DSC_3042

На фото: Аркадій Вайнер, його рідня та голова Манівецької сільської ради Дячук Ігор біля пам’ятника «Жертвам фашизму 1942 г.» (с.Манівці, Красилівський р-н, Хмельницька обл.). На цьому місці в 1942 р. було розстріляно біля 2500 євреїв. Фото зроблено: 09-05-2014

Помощь проектуВам нравится сайт Красилов Еврейский? Вы можете помочь развитию проекта. Я хочу помочь!