Грубер (Шехтман) Фаина

Я розповідатиму про вас своїм дітям

Добавлено: 20-09-2016 Изменено: 21-09-2016

Інтерв’ю з Грубер Фаїною. Газета «Життя Старокостянтинівщини», 28 квітня 1983 року.

«Я розповідатиму про вас своїм дітям».

Так закінчила один із листів, адресованих тендітній сивій жіночці якій уже 75 років. Ім’я Фаїна Михайлівна Грубер не раз згадувалося у районці. І все ж доля цієї людини гідна чогось більшого, ніж лишень згадування у кілька рядків. Вона народилася, щоб прожити неймовірне захоплююче і водночас жахливе-жорстоке життя.

Мені поталанило зустрітися з Фаїною Михайлівною в її невеликій затишній квартирі, де живе вона разом з дочкою та внуком. Я знаю, що кілька разів вона була у полі смертників і тільки дякуючи Господу фашистська куля обминула її; що переховувалася у незнайомих людей, що потім отам вчителькою… Скромні листи Фаїни Михайлівни до редакції нагадували осіннє листя, що тихо падаючи, горнулось до землі. Вона жила спогадами… Війною, своїм вчителюванням, у яке була аж занадто залюблена. На сучасне дивилася поглядом із минулого.

Говорити із Фаїною М. було нелегко. Роки відібрали у неї слух. Я писала запитання у блокнотику… Вона читала. А потім я чула широкий приємний голос вчительки.

Та вчителька почалася із тоненької дівчинки Фаїни, що була другою дочкою у бідній сільській єврейській сім’ї. На ту сім’ю, де було четверо дітей, наче хтось накликав горе. Батько-годувальник потрапив під петлюрівський погром і повернувся додому покаліченим, він більше не міг бути теслярем і виливав калоші. За те калоші з усіх сіл до їхньої хатинки в Кузьмин /Красилівський район/ несли шматочки хліба. У сім’ї всі працювали… Фаїна хотіла вчитися. Цілий рік відробляла дівчинка у сусідки за 50 копійок, які та дала їй, щоб сплатити «вет*ні» школі. Вже через кілька тижнів дівча вчило читати сільську дівчинку із багатої сім’ї. Яка радість була у сірому дитинстві Фаїни… То вона здавалася собі такою щасливою! Після чотирьохрічного навчання у Кузьмині не залишилася у селі, а пішла до Старокостянтинова. «Я хочу вчитися» — були перші слова Фаїни, коли увійшло до міської школи. Тут і закінчила сім класів. Навчалася відмінно, але й цього їй здавалося замало. Директор дивувася дитячій працездатності. Знав-бо: майже завжди Фаїна була голодна. А скоро голод спіткав усіх… «То було так страшно» — розповідає Фаїна Грубер — «якось я приїхала на канікули.» Мене ніхто не зустрів. Батьки лежали спухлі. Тоді я з старшою сестрою ходила в колгосп заробляла хліб.

Був період у її житті, коли йшла наче сходинками вгору. Річні педкурси, Бердичівська педагогічна школа. Підготовка до вступу у Київський університет. І війна…

Я ж нещаслива — усміхнулася і щось згадувала про себе Ф.М. Пам’ятає наступ фашистів на їх хутір, пам’ятає евакуацію, табір смерті, холодні тіла своїх знайомих. І себе живу. Живу серед мертвих… Лише якимось дивом! Пам’ятає, як переховувалася по селах, як приймали її люди у свої домівки, як чи не у кожній хаті залишила названих батьків. «А як же з собистим? Чи було у вас справжнє кохання?» — поцікавилася я.

Щось заважало запитати про це раніше. Ф.М. захоплено розповідала про все-все, і разом з тим, щось ховала, залишала при собі, для себе…

— Кохання? — Я вийшла заміж уже після війни. Так сталося, що моя старша сестра і її дитина загинули, а сестрин чоловік повернувся з війни калікою. В той же час я вчителювала в Бердичівському р-ні. У Кузьминській сільській раді про всяк випадок залишила свою адресу. По тій адресі й розшукав мене мій швагро. Не коханя, ні, життя заставило нас поєднати долі. Він був набагато старший за мене. Питаєте про весілля? Та у нас навіть ложки не було!

Колгосп дав їм хатину. Народилася донька. І знову 1946, голод… Що було у житті цієї жінки? А так хотілося справжнього, хорошого (ні-ні, не більше, ніж у інших!), такого ж людського спокійного життя. А воно наче на гору піднялося. А щастя, як платячко на виріст, залишилося ще десь високо, високо…

Коли переїхали у місто, жити було ніде. Тулилися по заслуцьких куточках. Сорок років прочекала я цієї квартири. — розповідає далі Ф.Грубер, — тут помер мій чоловік. Тут і я на старості оселилась, завжди хотіла, аби усім добре було, спокійно…»

За те сама спокою не мала. Тепер у її кімнаті тиша. Але це не означає, що вона самотня. Донька, син, онуки… А скільки листів надсилають до сьогодні, скільки фотокарток! У неї велика родина. Названі батьки, братики, племінники: «Я з’єднана із світом… з Ізраїлем, з Америкою, з Латвією»…

На журнальному столику — фотократка — пожовклі і ще зовсім, як то кажуть з «печі» свідоцтво в’язня гетто, зошит «Спогади»… І листи. Особливо трепетні — від учнів я не раз чула, як Фаїну М.Грубер називали золотою людиною.

Коли я швидко писала у блокнот «до побачення», чомусь взяв мене невимовний сум…

Я глянула у її очі і зустрілася з її добрим сумним поглядом. Так ми й розпрощалися. Наче щось одна одній не доказали.
І.Костіна

28 квітня 1993 р.
Робселькор Костіна
Газета «Життя Старокостянтинівщини»

Помощь проектуВам нравится сайт Красилов Еврейский? Вы можете помочь развитию проекта. Я хочу помочь!