Грубер (Шехтман) Фаина

Листування Фаїни Грубер з Красилівським районним архівом

Добавлено: 20-09-2016 Изменено: 21-09-2016

На протязі 99-2000 рр. Фаїна Грубер переписувалась з Красилівським державним районним архівом в особі Качуровської Людмили Миколаївни.

2013-10-17-04.51

Від редакції

Приводжу деякі фрагменти із цих листів, які думаю будуть цікаві широкій аудиторії. Дані фрагменти висвітлюють життя Фаїни Грубер — події воєнного та післявоєнного часу.
Перед нами постає тендітна, літня але дуже енергійна людина, яка пише листи, дає інтерв’ю, зустрічається з людьми, підтримує зв’язки.
Листи Фаїни Грубер в основному наповнені сумом та переживаннями. За кожним рядком її листів відкривається внутрішня боротьба, бажання допомагати своїм землякам та праведникам народів світу, боротьба з хворобами, переживання на чужині, спогади про батькіщину. З кожним роком вона ставала все більш самотньою — вмирали названі рідні, земляки, фронтовики та праведники народів світу. Але вона намагалась підтримувати зв’язок зі всіма, хто ще відгукувався. Листи-звернення, листи з подякою, з проханнями, відкритки з вітаннями — все це є в Красилівському районному архіві.
І хоча життя Фаїни Грубер було нелегким — ми її будемо пам’ятати як світлу, радісну та вольову людину, яку життя та випробування не зламали.

Фрагменти з листів

14.01.99 р.
…Поздоровляю Вас з Новим роком. Зичу доброго здоров’я, благополуччя. Всього Вам найкращого в Новому році!
Рада, що відшукали документ, який підтверджує факт існування гетто в м.Красилові. Жаль, що пізно здійснилось. Багато погублено за цю тільки бумажку…

…Зараз тут (Ізраїль — від редакції) сонце світить, но для мене «темно». Вже і очі лікую. На старості і безздоров’я та з хворою дочкою починати все з нуля не описати. Ми їхали як жебраки, без грошей. Спасибі, що дорога безплатна. На аеропорті оформили корзини на півроку то поки дишимо, а далі надія на Бога… Не було дитинства, ні середини, ні спокійного кінця. Вот і з Вами поділилась…

Від редакції
Фаїна Грубер довгий час, на протязі 1996-1998 рр. добивалась фінансової допомоги як жертва Голокосту. У її документах було зазначено, що вона була в’язнем красилівського гетто. Національний фонд «Взаєморозуміння і примирення» призначив їй допомогу. Але документи повернули на переоформлення. Старокостнтинівський районний суд розглянув справу на користь Фаїни Грубер. Але 6 січня 1998 р. Обласна прокуратура відмінила рішення районного суду від 25 жовтня 1996 року, а справу направили на новий розгляд.

31 березня 1998 р. Експертна комісія прийняла рішення про відмову в призначені Компенсаційної виплати.
Справа була повернута на розгляд Касаційної комісії Фонду. Але 21 жовтня 1998 р. Касаційна комісія призначила виплату.

Всі ці поневіряння Грубер Фаїни пов’язані з тим, що певний час існування Красилівського гетто не визнавалось в офіційних та історичних документах.

05.03.1999 р.
В мене є фото злочинця Ткачука Антона-Майка який пив кров не тільки єврейську. Він найшов теплий куток в Англії. Я сама була в його руках. Мій брат в гетто не находився. В Кузьмині організувались підпільники. Вони шукали людину, що володіє язиком. Я добре знала німецьку мову. Брат (молодший брат Михайло Шехтман — редакція), ризикуючи життя, пробрався в гетто забрати мене. За ним стежив злочинець. Брат не встиг слово сказати, як той схватив його. Мені дав по голові. Я упала без пам’яті.
Коли прийшла в себе, біля мене нікого не було. Де кості брата він знає. Після війни ми багато зусиль приклали, щоб Тетчер видала його для правосуддя. До мене прибув кореспондент із Києва. Він мені дав багато вирізок із газет. До нас приєднався колишній земляк із Каліфорнії (Лопатін І.Б. — редакція). Йому я послала вирізки. Він там подав у різні інстанції. Вчитель Манівецької школи історик Олександр Євгенович зібрав 92 підписки, щоб видали злочинця. Помагали з Щиборовецької сільради. В мене копія листів, одна ще вирізка і фото там, де молодь виступає на сході, яким керував кореспондент. Є багато імен, які свідчили про його злочин. Із-за перестройки все заглохло. Злочинець сам себе видав. Пока дишу хотіла б ще дізнатися, що хтось продовжує начате діло до кінця. Це загальний обов’язок, кому дорога Перемога. Я в цій країні (Ізраїль — від редакції) чужа існую ще лише Україною. Бог лишив видно одну жертву, щоб було кому повідати про страшені муки безвинних людей. Тепер ще найшовся один узнік гетто Манівці (Вайнер Аркадій Петрович — від редакції), який втік від розстрілу. Ми з ним з’єдналися.

25.04.1999 р.
Спасибі від душі
Рішила розповісти про чудових людей нашого краю. В Манівецькому лісі та на полі Росолівці знаходяться три величезні братські могили безвинних людей з дітьми звідки я чудом вціліла. Над обеліском шефствують вчителі та учні школи. Вчителька Гринчак Л.І. від імені колективу зявила: «Поки школа буде в селі — стежка до обелісків не заросте, будемо ретельно доглядати. Діти як йдуть у ліс несуть квіти без нагадувань, адже там лежать і безгрішні діти, які теж хотіли жити.»
Ми, узники гетто Красилова, Кульчин, Грубер, Вайнер та рідні загиблих, Корман, Полонська та ін. щороку відвідуємо священі місця. Зустрічаємось з педколективом, учнями, жителями села як рідні. Буває погода стає на перешкоді плаче разом з нами. Машина до лісу не дійде. Тут на допомогу приходять жителі села. На підводі завозять до лісу. Кілька років тому потрібно було відремонтувати обеліски. При допомозі голови райдержадміністрації Красилова Горенко П.В., голови колгоспів, сільських рад даних сіл енергійно взялись за роботу. Провели чудовий ремонт. Обеліски стоять як нові. Ми всім вдячні від душі за дружбу, за чуйне ставлення до нас, за те, що розділяють з нами безповоротне горе. Хай більше не повториться страхіття війни. Хай буде мир у всьому світі.
Дружба нам поможе пережити цей тяжкий час. Хай приклад цих чудових людей служить прикладом для всіх, хто не байдужий до горя людей.

05.05.1999 р.
…Гетто в Красилові в центрі. Не далеко був продуктовий подвал. Не далеко було до вокзалу. Чому привели вже скелети назад з Кульчин знали ізверги. Не всіх забрали на розстріл. Робочих лишали. Їм потрібна була робоча сила. На полі Росолівці обеліск робочих. Жертви були з містечок Базалія, Лублін, Кузьмин, Кульчин, Красилів, Манівці. Нас 54 чоловіки з дітьми пустив у кімнату бувший житель Кузьмин. Чудом цей будинок був не пошкоджений. Не знаю скільки жертв було. Умерших, коли не видно було смертників відносили на цвинтар. В якій хаті знайшлись куточки туди тулились люди. Кожну мить всі чекали смерті. Такого дня не було, щоб не появились смертники і не влаштували облави. В собачих будках, чи нужниках, ніхто не шукав знайомство… Що люди кажуть можете вірити. З нами тільки житель, що відав кімнату розмовляв більше я нікого не знаю. Я при можливості пробиралась через колючу проволку, блукала, шукала мерзлі буряки, варили, тушили і всі ділились глотком. На бумазі важко про все описати…
В Кузьмині ще горбок на єврейському цвинтарі навіть без огради. Під Красиловом по дорозі до Манівці валялись коси, косинки в крові. Там на кості сіють хліб. Ніхто про це не знає.

10.01.2000 р.
Шановна, Людмила Миколаївна! Я Вам послала фото де ми вдвох. Я і ще бувшого в’язня гетто. Він Вайнер Аркадій Петрович. Він був малолітний. Чудом лишився в живих. Рідня теж у Манівецькому лісі. Він добивається німецьку пенсію. Йому не довіряють в його муках. Може Ви зможете стати йому на допомогу. Хай він вас ознайомить з його долею…
Пробачте за несподівані турботи. У нас девіз: «Не убий. Не вкради. Нужденним допомагай». Я живу для людей кажуть, бо люди жили для мене. Я нікого не забула, не забуду. У дружбі наша сила. Я теж перенесла знущання тому виїхала… «Докажи, що ти єврей?» Сміх і сльози… Ви мене зрозумієте. Ми — дорослі люди… Я йому не можу допомогти. Мені не повірять. Журнал про який я писала не продається (Міжнародний журнал «Алеф» — редакція). Його виписують по світу. Цілий місяць журналіст писав з 5 серпня по 1 вересня 99 р. в 4-х екземплярах № 801, 802, 803. 804ст. 24-25. Є що читати. Мені подарив ці журнали. Спасибі йому за неоцінену працю. Є на світі люди благородні…
Я боролась. Не скорено мстила. Щоб нікому у житті не збулось того, що я пережила. А вам, мої земляки-рідні зичу радісне життя, благополуччя, дожити до кращих часів, радіти від успіхів дітей, внуків, діждатись щасливих правнуків. На все добре всьому Вашому колективу. З пошаною.
Ф. Грубер. Привіт від сім’ї.

27.06.2000 р.
Добрий день шановна, Людмила Миколаївна!
Вашого листа я одержала за якого я Вам щиро вдячна ще і за те, що вже читала без затруднення. Спасибі, спасибі Вам. Не бачити гірше, чим не чути. Мені весь час пишуть, але коли ще могла прочитати було півбіди. Тепер повна біда. Існую під доглядом дочурки, яка теж хворіє і теж за вини тяжкої війни, але пока тягне на собі весь груз…
Ми не шукали багатство, безвихідне положення без засобів для існування довело до виїзду з рідного краю де стільки пролито за Перемогу, за вільне життя трудящих мирних людей…
Залишається тільки згадувати, пам’ятати. Дивуюсь як серце витримує, бо більшості я нахожусь одна в 4-х стінах, тільки с недугами. Є час про все і всіх згадати… Друг в США в Каліфорнії Лопатін Ісаак вже нічого не скаже. Давно замовк. Трудівники Щиборовецького сільвиконкому багато помогли. Треба збудити всіх спящих. Погано, що доля мене закинула так далеко від Вас, но поки дишу спокійною не буду. Буду боротись за справедливість. Геть зраднику (поліцай Ткачук — редакція) де б він не був! За вільний край, за вільне життя у всьому світі. Пробачте за таке письмо. Не бачу лінії, але Ви прочитаєте. Жду вісточку з нетерпінням.

Помощь проектуВам нравится сайт Красилов Еврейский? Вы можете помочь развитию проекта. Я хочу помочь!